Історія Узинської міської громади
Об’єднана територіальна громада утворена шляхом добровільного об’єднання територіальних громад - міста Узин, сіл: Василів, Іванівка, Йосипівка, Затиша, Красне, Павлівка, Мала Антонівка, Михайлівка, Вербове, Олійникова Слобода, Сухоліси, Чепиліївка, Тарасівка. Адміністративним центром громади є місто Узин, в якому розміщені органи місцевого самоврядування громади. Територія громади згідно з адміністративно - територіальним устроєм України входить до складу Білоцерківського району Київської області. Адміністративний центр громади – місто Узин розташоване в 75 км. від обласного центру - міста Києва. Територія громади є нерозривною, її межі визначаються по зовнішніх межах юрисдикції рад територіальних громад, що об’єдналися.
Територія громади межує з :
-на півночі з Васильківським та Обухівським районами;
- на півдні з Рокитнянським районом;
- на заході з Білоцерківським районом ;
- на сході з Кагарлицьким районом .
Територія громади займає площу 291,232 кв. км.
Населення громади становить близько 18540 чоловік.
Гідрографічна сітка громади представлена річкою – Узинка (басейн Росі), з каскадом озер та технічними водоймами площею 334,65 га.
Площа лісового фонду становить 351,2 га.
Площа земель сільськогосподарського призначення складає 23553,42 га.
Площа земель запасу складає 332,61 га.
Земельна ділянка під Аеродромом 855,5391 га.
Історія становлення
Місто Узин вперше згадується в історичних документах з 1590 року як Узениця, з 1773 — Темберщина (певно на честь власника), а з кінця 18 століття несе свою сучасну назву. Етимологія назви, на думку дослідників, пов'язана з тюркським племенем гузів чи узів, що мешкало тут у X—XIII ст. Місто лежить уздовж річки Гудзинь (басейн р. Росі), у південно-східній частині так званого Білоцерківського степу — літописного Перепетового поля.
Київська Русь
Історики стверджують, що в X ст. у південно-руські степи із Середньої Азії перекочувала частка племен огузів. їх ще називали «гузи». «узи». Назва цих племен і дала назву місту та річці. Степові простори були заселені ще в скіфські часи, про що говорить знайдене тут грецьке бронзове дзеркало VI ст. до н. е. У 1151 р. на Перепетовому полі поблизу сучасного смт Гребінки відбувалася битва між князем Ізяславом Мстиславичем та Юрієм Довгоруким. В описі маршруту руху війська суздальського князя літописець згадує Бзяницю. Більша частина дослідників вважає, що Бзяниця давньоруських часів є не що інше, як сучасна р. Узин, а за припущенням М. С. Грушевського, ним може бути як назва урочища, так і поселення. Ще одна версія походження топоніма пов'язана з тюркським гідрографічним терміном «озен». «узень», що означає «річка».
Новий час
Першу писемну згадку про Узеницю (Узин) вже як селище зустрічаємо у свідченнях жителів Узениці, або Оузена (лютий 1638 р.), що втекли до Московії після поразки козацького повстання 1638 р. Під час військових подій другої половини XVII ст. життя в селищі занепало. Відродження почалося з середини XVIII ст. У 1773 р. управитель Білоцерківського ключа пан Глембовський надав повноваження на утворення слободи на р. Узин ротмістру польської служби пану Темберському. Відтоді село називаюсь Темберщиною чи Узькою, Узином. Ще в наші дні мешканці міста та округи називають Узин Темберщиною. 1842 року було збудовано дерев'яну Миколаївську церкву.
Після смерті Темберського Темберщина перейшла у власність графів Браницьких. На кінець XIX ст. землями в Узині та навколо нього володіли понад 10 поміщиків. Великий маєток належав поміщику Пухальському. Крім того, були в Узині ще поміщики Жуковський, Здановський та інші.
Новітня доба
Радянська влада в Узині закріпилася остаточно у грудні 1919 р. Велику роль у відбудові економіки відігравав цукровий завод, заснований у 1899 р. (діє і нині). У 1923—1930 рр. та у 1934—1963 рр. Узин був районним центром спочатку Білоцерківської округи, а згодом Київської області.
Протягом 1929—1931 років виникали і зникали ТСОЗИ «Червоний Плугатар», «Червоний хлібороб», ім. Петровського, «Воля», «Промінь», «Більшовик», «Перемога», «Червона Зірка», ім. 1 Травня. Їм на зміну приходили колгоспи «Промінь», «Комунар», «Новий шлях», «Більшовик», «1 Травня» з безперервними розкуркулюваннями. Протягом 1932—1933 рр. від голоду в Узині померло понад 300 осіб, а за підрахунками очевидців трагедії Мищинського П. В. та Дідик О. Л. — 1563 узинці. На двох кладовищах встановлені пам'ятні хрести «Жертвам Голодомору 1932—1933 рр.»
Під час Німецько-радянської війни з Узина мобілізовано майже все чоловіче населення. 24 липня 1941 р. село окуповано німецькими військами. На Узинському цукрозаводі діяла підпільна група, активними членами якої були Я. М. Гарнага. П.П Забрейко. І. С. Кобернік. Ф. О. Тищенко. А. О. Глуха. М. В. Радіонов. В. М. Шубін. І. О. Івашко та інші. 6 січня 1944 р. Узин визволено частинами 180-ї стрілецької дивізії під командуванням полковника Ф. П. Шмельова. У центрі міста знаходиться Братська могила, де покояться 19 воїнів, які загинули під час визволення Узина. За роки окупації фашистами закатовано 15 узинців, відправлено в концтабір 44 особи. Загалом за часів війни від рук німецьких завойовників полягло 1660 узинців.
Після Війни почалася відбудова села та колгоспу. У 1956 р. Узин отримав статус селища міського типу, а з 25 серпня 1971 р. — міста.
Місто Узин відоме аеродромним комплексом, на якому базувалася дальня авіація. Цей комплекс за своїм технічним обладнанням і стратегічним розміщенням входив до четвірки найкращих аеродромних комплексів колишнього СРСР. Для сімей військовослужбовців було збудовано військове житлове містечко з мережею магазинів, шкіл, дитячих закладів. У 1993 р. розпочато розформування військових частин Узинського аеродромного комплексу, яке завершено у 2000 р.
Василів. Село засноване в XVI столітті за сприяння його власника — князя Януша Острозького. Входило до складу Кухмістрівщини.
У 1598 році Януш Острозький віддає Василів у власність Трипільським. В 1600 році Павло Дорогостайський позиває до Трипільських і вимагає повернення йому Василівщини, яка йому судом і повернута. Павло Дорогостайський мав одну дочку, яка видана була заміж за Андрія Фірлея, воєводу Белзького. Фірлей і його дружина померли не залишивши дітей, а тому всі їхні маєтки дістались сестрі Фірлея — Анні, яка була заміжня за Казимиром Тарновським.
Під час Коліївщини через село проходив повстанський отаман Микита Швачка.
За приєднання краю до Росії, Василівщина була конфіскована в казну, так як Казимир Тарновський був ворожий російському уряду і виїхав за кордон. Але, по поверненні з-за кордону Тарновського, який був хрещеним сином Імператриці, маєток йому повернуто. Потім негайно ним продано шамбеляну Проскурі, по смерті якого, Василівом послідовно володіли дружина його Юзефа і молодший син Антон Васильківський. Межі колишнього Василівського маєтку при графах Тарновських і при шамбеляні Проскурі були великі У них входили такі села і селища: Василів, Макиївка, Перегонівка, а також староства Германівське і Кагарлицьке.
В 1919 р. село було майже знищене бандою, що орудувала на цій території.
В 1926 році утворений колгосп.
Село постраждало внаслідок Геноциду-Голодомору українського народу, проведеного урядом СССР 1932—1933 роках. З клірових відомостей можна встановити, що у селі Василів перед голодомором мешкало понад 2000 жителів. За свідченнями очевидців, загальна кількість померлих становить понад 600 жителів. На цвинтарі в 1996 році на місці поховання встановлений пам'ятний знак — металевий хрест.
Іванівка. Село засноване на межі XVII-XVIII ст. Найдавніші письмові згадки про Янківку, чи Лопатинщину (майбутнє село Іванівка), сягають другої половини XVIII ст. Саме тоді село осадив Ян Лопатинський. Рід Лопатинських походить із села Лопатинці на Поділлі й згадується з 1615 року.
На території знаходилась економія пана Лопатинського. Від його прізвища і походила назва села — Лопатинщина. Після смерті пана Лопатинського селом володів його син Ян. Село стало називатися Янківкою.
В цій частині Білоцерківського степу село Янківка було найбільшим після Узина. Тут був кінний завод, який належав графам Браницьким. У центрі села на великій території був базар, що збирався по понеділках. У селі нараховувалося 3522 десятини землі.
У 1917 році створена сільська рада, головою якої був Пилип Кирилович Носач.
У 1930 році розпочалася суцільна колективізація сільського господарства. На території Іванівки утворилися три колгоспи: „Перемога” - головою якого був
П.Є. Романчик, ”Пролетар”- С.Я.Король, ”Нова Перебудова”- голова І.Є.Пархоменко.
Напередодні Великої Вітчизняної війни в Іванівці (Янківці) працювала медична амбулаторія, розширилося шкільне приміщення семирічної школи, зростали колгоспні будівлі, піднімався культурний рівень жителів.
У 1941 році мирне життя села і творча праця була перервана нападом фашистів. Усі чоловіки пішли на фронт. 211 односельчан воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, 135жителів Іванівки нагороджено орденами та медалями.
У 1946 році Указом Президії Верховної Ради УРСР польські назви сіл були перейменовані на українські. Село Янківка стало називатися село Іванівка.
Починаючи від центру села, Іванівка поділена на сотні – від першої до восьмої. При цьому збереглися назви кутків: Басарабка, Калабівка, Яринківщина, Залізняківщина, Вовківщина, Цимбалівщина, Велика та Мала Новоселиця.
У 1952 році відбулося обיєднання господарств в один колгосп імені 40-річчя Жовтня. Розгорнулася робота по будівництву.
Загальна чисельність населення на 1 січня 1963 року становила 2405 чоловік. У селі нараховувалося 795 дворів. Після війни в Іванівці працювали семирічна школа, яка в 1960 році стала восьмирічною, а також двоє дитячих ясел на 128 місць, стаціонарна лікарня, медичний пункт, пологовий будинок.
У центрі села у 1962 році було посаджено парк. Проводилося будівництво житлових будинків. Населення обслуговували два магазини, три ларки, працювало споживче товариство, працював сільський клуб, бібліотека.
Сучасний Будинок Культури був збудований у 1967 році.
У 1976 році колгосп 40-річчя Жовтня було обיєднанно з узинським колгоспом „Прогрес”.
У 1983 році знову відбувається реформування колгоспів і відділок села Іванівка відיєднується від колгоспу „Прогрес” і створюється новий колгосп „Світанок”.
У 1996 році було проведено розпаювання земель колишнього КСП «Світанок». У 2005 році на території Іванівської сільської ради було створено нове сільськогосподарське підприємство ТОВ ФК «Агро-Лідер-Україна» на базі ТОВ «Іванівське».
Йосипівка. Сільська рада була створена у 1918 році. В сільраду ввійшло два села Йосипівка і Павлівка. Першим головою сільради був Устим Пархоменко, потім його замістив Василь Івахненко. Сьогодні Йосипівська сільська рада об’єднує чотири села - Йосипівка, Павлівка, Красне та Затиша.
Села Павлівка та Йосипівка Білоцерківського району Київської області (в минулому Юзефівка) виникли у 1827 році. Заселені вони були із селян с. Макіївка поміщиком Йосипом Проскурою і були названі на честь його дочок Юзефи і Павліни- Юзефівкою та Павлівкою.
У Йосипівці (рік заснування -1827, колишня Юзефівка) хати селян розташовувалися в по обидва боки невеликого яру, при в’їзді в село знаходився ставок, на якому стояв млин, що діяв тільки восени та навесні, коли йшли дощі.
У 1841 році було продане Францу Краснодемському. При продажу в селі нараховувалось 150 чоловіків, і 140 жінок, а на 1857 рік - чоловіків 190, а жінок 203. В маєтку займалися в основному хліборобством.
1900 в селі було 123 двори, 796 жителів. Село належало до Васильківського повіту. Землі всього було 1257 десятин, в тому числі поміщицької - 581, церковної - 68, селянської 598. Належало село Марії Миколаївні Іващенковій. Господарство вів Микола Іванович Шмінка. В селі була одна православна церква, одна церковноприходська школа, один водяний млин, що належав Васильківському римо-католицькому костьолу, три вітряні млини належали селянам, одна лікарня, один лікар, один фельшер.
На початку 1918 року поміщицька земля була розділена. Розділ здійснювала спеціальна комісія, куди входили громадяни села Горовий Іван та Романченко Василь. У 1918 році в селі була створена сільська Рада - єдина для села Юзефівки та сала Павлівки.
В 1930 році на базі ТСОЗ було створено першу сільськогосподарську артіль (колгосп) ім. Шевченка. Першим головою колгоспу був Івахненко Григорій Савович.
За даними всесоюзного перепису в 1939 році в селі Юзефівці було 1362 жителі з них 603 чоловіки та 659 жінок.
У 1947 році село було переіменоване із Юзефівки в Йосипівку.
8 липня 1950 року відбулося об’єднання двох сусідніх колгоспів села Йосипівки колгосп ім Т.Г Шевченка та села Павлівка, - Колгосп ім. Петровского. За колгоспом збереглася назва ім Т. Г. Шевченка. /
Павлівка (рік заснування села - 1827). В 1844 році селом став володіти поміщик Карл Куликовський, для якого батько придбав Павлівку у поміщика Проскури. При купівлі зазначалося, що у селі проживає 100 чоловіків та 100 жінок. Основним заняттям селян було хліборобство. У селі була одна православна церква, одна школа грамоти, один вітряний млин селянина Ничипора Малюка.
Красне. Село в Білоцерківському районі Київської області. Входить до складу Йосипівської сільської ради. Засноване у XVIII ст. на шляху з Корсуня до Києва (через Гребінки) у місці, де шлях перетинав верхів'я річки Красна. Під час Коліївщини через село проходив повстанський отаман Микита Швачка. Наприкінці XVIII ст. та впродовж першої половини XIX ст. носило також назву Станіславка (іноді Станіславівка). В 1795 р. в Красному мешкала дрібна шляхта, прислуга (п'ять дворів) та селяни. Заселене було поміщицею Шамбеляновою Проскуріною із селян навколишніх сіл, переважно із Макіївки. Назву селу дала річка Красна, що протікала під городами жителів. Першим володарем села був молодший син засновниці Антоній Проскура, який у 1827 році продав маєток поміщику Кипріану Гойжевському, а він в свою чергу у 1840 році знову продав його надвірній радниці Олександрі Шленчуковій. В селі була побудована дерев’яна церква Олександрою Михайлівною над могилою її чоловіка. Церква вважалася цвинтарною і була приписана до Макіївською приходу.
Затиша. Кипріан Гойжевський перед тим як продати маєток в селі Красне відселив з цього села 70 чоловіків і 67 жінок, поселивши їх по тій же річці Красній з правого боку, заснувавши для своєї дружини Францишки Гойжевської невелике село. Побудував тут жилий будинок і економічні служби назвали село Затиша, передбачавши тут спокійне затишне життя. За переписом у 1850 році тут проживало 79 чоловіків і 82 жінок. Так як і в інших селах селяни займалися переважно хліборобством.
Мала́ Анто́нівка. Село в Білоцерківському районі Київської області, колишня назва Рейментарщина, центр сільської ради. Існують твердження, що засноване в 1812 році, хоча уродженцем села є архімандрит Іринарх (Базилевич), який 1742 року закінчив навчання в Києво-Могилянській академії. У селі існувала дерев'яна Воздвиженська церква побудована в 1858 році.
Населення — близько 484 жителів.
Михайлівка. Існують твердження, що засноване в 1914 році, Омелько Колесник запропонував назвати село Михайлівка – за іменем князя Михайла Горчакова, який продав їм ці землі.
Вербова. Село засноване -1938-1940рр.за рахунок знесення та переселення в одне місце навколишніх хуторів. Населення — близько 492 жителів.
Олійникова Слобода. Село засноване в кінці XVI на початку XVII століття. Слободами називалися „Нові виселки”, на які виходили селяни із старих сіл. Виходці на Слободи звільнялися від сплати оброку та панщини. Тут поселився селянин Ткаченко із села Янківка, нині Іванівка, відкривши власну олійницю. Рід Ткаченків пізніше одержав прізвище Олійників, а село було назване Олійниковою Слободою. Найстаріші поселенці: Ткаченки, Щербаки, Вакуленки, Войтенки, які мали по 7 – 8 поколінь.
Заснуванню нового населеного пункту сприяли рівнинна місцевість, родючий грунт, а також невеличка річка Красна. З часом річка замулилася і на її місці утворилися ставки, які впадають у річку Рось.
Нові частини села виникли на поміщицьких землях після Громадянської війни. В центрі населеного пункту в 1899-1903 р.р. було споруджено церкву на ім’я святої Параскеви Мучениці П’ятниці.
До 1861 р. жителі населеного пункту були кріпаками. Село належало польським магнатам Браніцьким. Напередодні Жовтневої революції 1917 року - панові Здановському. В селі нараховувалося 1300 га землі, серед якої: панської – 700 га, куркульської – 180 га, середняцької – 300 га, бідняцької – 120 га.
У 1905 році революційний рух охопив Київську губернію. Прийшла революція і в Олійникову Слободу. Наймити і селяни, що працювали в економії Здановського, оголосили страйк. Очолив його житель села Олексієнко Мокій. Про це пан Здановський доніс у волость, звідки було направлено у село каральний загін і поліцаї. Козаки і поліцаї оточили селян, які зібралися на вигоні біля сільської управи, але селяни, за допомогою вил та дрючків розігнали козаків і поліцаїв. Урядник втік у волость і про напад селян на його загін доніс своєму начальству. Після чого у село було направлено загін із 40 чоловік, на чолі із жандармським полковником. Полковник, підійшовши до селян, запитав про причину їх страйку. Селяни розповіли, що пан платить мало та ще й невчасно. Після цього полковник погрозив Здановському, а селянам наказав розходитись. Селяни залишились на місці.
Пізніше селяни брали участь у громадянській війні, організовували страйки проти панів. Серед організаторів цих та інших дій були: Коломієць Степан, Олексієнко Мокій, Зубченко Степан. Незважаючи на ці події, населений пункт історичними подіями не відзначався.
Вперше влада Рад була встановлена в 1917 році, а остаточно – в 1922 році. У 1918 році було вигнано пана і німецькі переходи, а інвентар, худобу, землю – розподілено між селянами. У 1922 р. було створено перше колективне господарство для спільної обробки землі (СОЗ). Ініціаторами створення були Коломієць Яків В.,Філенко Родіон П.,та Вакуленко Захарій А У цей період були створені перші комнеземи, головою яких був Іщенко Савка Є. В 1927 році була створена комсомольська організація на чолі з Скоренком Федором., а в 1930 році була створена профспілкова організація, головою якої був Олексієнко Олександр Ф. Партійна організація була створена лише в 1945 році, на чолі якої був Голяк Іван Вавілович.
У 1930 р. був створений колгост „Спільна праця”, а в 1931 р. - колгосп ім. Молотова. В 1932 році ці колгоспи об’єналися в одне господарство ім. Молотова, де першим його головою був Войтенко Роман Максимович.
Комітети бідноти та профспілкова організація вели роботу, спрямовану на залучення населення в колгосп, в результаті чого до колгоспу вступило біля 96 % населення села.
Під час колективізації розгорнулась класова боротьба на селі. У 1932 році було повністю завершено колективізацію.
В роки Голодомору, 1932 – 1933 роки, в селі Олійникова Слобода померло 362 чоловіки, з них 53 дітей. Дані взято зі спогадів Вакуленко Миколи Івановича, Войтенко Павла Максимовича, Щербак Миколи Івановича. Зі спогадів жителів, ясно, що були поодинокі випадки канібалізму.
Окуповано село німцями було 14 липня 1941р. і визволене з 6 на 7 січня 1944 р. За роки окупації з села Олійникова Слобода на роботу в Німеччину вивезено 95 чоловік, спалено 3 хати, забрано у селян велику кількість худоби, свиней, птиці. Є спогади про катування населення.
В 1941 р. на захист Батьківщини пішло 180 людей, з яких 106 чоловік загинуло під час війни, а 4 особи загинули в рядах Радянської Армії після Великої Вітчизняної війни. Нагороджено під час війни орденами і медалями 91 людину, які повернулися в рідне село. На території села боїв не було, але громадяни села, які проживали на окупованій території брали участь в боротьбі з німецькими окупантами. Вони переховували молодь, яку фашисти хотіли відправити в Німеччину; воїнів, що проникали в тил для розвідки; танкістів, які потрапили в німецьке оточення; переховували військовополонених, які тікали з німецьких таборів.
Будівництво житлових будинків велося безпланово, лише в 1955 році було зроблено план забудови села. Будинки були одноквартирні, переважна більшість покриті соломою. До населеного пункту було підведено високовольтну електролінію. Світло провели в 1960 році, а підключено повністю всі будинки на Новий рік 1961 року.
В 60-х рр. ХХ ст. колгосп ім.Молотова було перейменовано в „Україну”, а в 1972 р. цей колгосп було об’єднано з колгоспом ім. Леніна села Мала Антонівка в одне господарство ім. Котовського з центральною садибою в селі Олійникова Слобода. Першим головою об’єднаного господарства був Горчинський Володимир Іванович, а головним агрономом – Вовк Петро Прокопович.
До серпня 1976 р. Олійниково – Слободська сільська рада мала один населений пункт, а в серпні і цього ж року об’єдналася із сільською радою селі Мала Антонівка з центром в селі Олійникова Слобода. Першим головою об’єднаної сільської Ради був Войтенко Василь Романович.
Сухоліси. Сільська громада складається з двох населених пунктів: сіл Сухоліси та Чепиліївка. Про село Сухоліси вперше згадується в історії 1596 року, коли Северин Наливайко переправлявся через річку Рось для об’єднання в місті Біла Церква з полками Матвія Шаули та Лободи, щоб спільно виступити проти польських військ пана Жолковського.
На місці переправи залишився кріпосний вал, який існує і по сьогоднішній день. В 1930 році в селі Сухоліси була організована сільська рада. У 1941 р. майже всі чоловіки Сухолісів пішли на фронт. У роки війни господарство колгоспу було повністю зруйновано. До Німеччини відправлено понад 74 юнаків і дівчат. З фронтових доріг до рідних домівок не повернулися 117 жителів села. У післявоєнні роки селяни відновлювали господарство, розбудовувався колгосп, побудовано універсальний млин, контору колгоспу, нову восьмирічну школу. Побудовано нову залізничну станцію та житлові будинки, продуктовий магазин, водокачку, будівлі для заготівлі зерна. Зведено нову поштову будівлю, телеграф, проведено телефонну мережу. Село радіофіковане. На даний час в селі функціонують: НВК «ЗОШ І-ІІ ступенів – дитячий садок», ФАП, будинок культури.
Чепиліївка в історії згадується з 1864 року, хоча при проведенні археологічних розкопок на території села збереглися залишки городища часів Київської Русі.
У 1924 р. в Чепиліївці створено ТСОЗ ім. Леніна (у 1950 р. — «Зоря комунізму).
В 1974 році сільські ради сіл Сухоліси та Чепиліївка були об’єднані в одну – Сухоліську сільську раду з центром в селі Сухоліси. За даний період почало інтенсивно розвиватися сільське господарство, збільшилась заробітна плата працівників, покращився добробут сімей. Проведено реконструкцію молочно – товарних ферм, запроваджуються нові технології виробництва молока та вирощування свиней. Впорядковані та заасфальтовані господарські двори. При стабільному розвитку сільського господарства почала розвиватись соціальна сфера. За даний період побудовано гуртожиток з їдальнею, десять одноквартирних будинків та чотири двоповерхових двоквартирних будинки для спеціалістів. На даний час в селі Чепиліївка функціонують: НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів – дитячий садок», ФАП, будинок культури. За 1989-1990 роки при підтримці дирекції радгоспу та створенні вуличних кооперативів населені пункти повністю газифіковані. 95% вулиць сіл асфальтовані.
Тарасівка. На селянській сходці в жовтні 1918 року було одностайно вирішено присвоїти назву селу – Тарасівка, в честь Т.Г. Шевченка, який все своє життя боровся за свободу і щастя народу. До цього часу село назви не мало, а було хуторським поселенням на 168 дворів. На цій же сходці обрано сільську раду.
В 1920 році в селі почала працювати торгова крамниця.
В 1921 році в приватній квартирі було відкрито школу, в якій навчалось 18 учнів, вчителював Панкратович М.Г.
В 1926 році на кошти самообкладання в селі було збудовано приміщення Тарасівської початкової школи 1-3 класів, в якій навчалось 63 учні.
В 1930-1931 роках було організоване Тарасівське колективне господарство ім. Т.Г. Шевченка. В зв’язку з реорганізацією району в 1934 році село Тарасівка від Рокитнянського району увійшло до складу новоутвореного Узинського району.
В 1932-1933 роках у селі Тарасівка від голодомору померло 86 чоловік, з них 14 дітей.
В 1939-1940 роках відбулося переселення хуторських поселень на місце новозбудованого села.
Вихром смерті над селом пронеслась Велика Вітчизняна війна, в ряди захисників Батьківщини стало понад 150 жителів села, 76 з них не повернулося у рідне село, і залишились навічно у пам’яті односельчан, їхні імена викарбовано на Обеліску Слави, встановленому в центрі села.
В 1956 році колгосп ім. Шевченка очолив комуніст Кушніров Микола Іванович, за час його господарювання до 1986 року двічі удостоювався двома Орденами Леніна, Орденом Жовтневої Революції, Орденом Трудового Червоного Прапора. Помер Кушніров М.І. 19.03.1988 року. Колгосп неодноразово відзначався на виставці досягнень народного господарства, також багато трудящих села нагороджено орденами та медалями.
В 1960 році на базі семирічної школи була створена Тарасівська восьмирічна школа, цього ж року в селі було відкрито новозбудований сільський клуб на 400 місць.
В 1962 році село Тарасівку відвідав льотчик-космонавт П.Р. Попович, за рішенням Тарасівського сільськвиконкому новозбудовану вулицю іменовано П.Р. Поповича.
В 1963-1964 роках розпочалося будівництво шосейної дороги, яка сполучала село з магістраллю. За 1954-1964 роки з допомогою колгоспу і сільської ради побудовано 147 будинків колгоспників.
В 1975 році колгосп ім. Шевченка був реорганізований у відділок ім. Шевченка радгоспу «Узинський».
З 1977 по 2000 рік головою Тарасівської сільської ради працювала Пилипенко Уляна Антонівна, за період її роботи село Тарасівка було газифіковано ( 1987 рік ), побудовані дороги з твердим покриттям.
В 1965 році Тарасівська восьмирічна школа була реорганізована в середню. В 2008 році при Тарасівській ЗОШ І-ІІІ ступенів відкрито дитячий садочок на 30 дітей.
З 1985 року господарство Радгосп Узинський очолив Козачук Михайло Андрійович.
У 2000 році відділок Шевченка та відділок Воровського входить до Приватного Орендного Підприємства «Агрофірма Узинська».
З 2000 року по теперішній час сільським головою працює Козел Олег Павлович.
В 2011 році в селі Тарасівка побудована і освячена церква Чудо Архистратига Михаїла.
В даний час в селі діють ФАП, Будинок культури, бібліотека, відділення зв’язку, чотири приватні магазини. Тарасівський НВК «ЗОШ – І-ІІІ ступенів – дитячий садок» відвідують 25 вихованців дитячого садка та 98 учнів. Дітей навчають 20 педагогів.
